Бажання створити церкву виняткової мистецької вартості й у громади, яка виступала замовником будівництва, і у майстра Панаса Шолудка було настільки гарячим, що у контракті (треба думати, після тривалої товариської бесіди – дотепно зауважує Таранушенко) з’явився додаток: «В добавку сего моего контракта еще задолжаюся по точному примѣру Покровской Березинской церкви два преддверніе слупи здѣлать з банями манерними и превосходя ту работу, как можно красивѣйше дѣлать старатимуся».
І талановитому майстрові це вдалося. Дві високі вежі на західному фасаді вирізняють церкву в Березні з-поміж усіх її посестер, і ми миттєво пізнаємо її на світлині.
Отже, зразком послужили слупи Покровської церкви – а та походила з 1692 року. Вежі з сходами, що ведуть на хори, в Україні мають давню традицію – вони трапляються у кам’яних храмах XI і XII ст. (Спаський собор у Чернігові, Софія, Михайлівський собор і Спас на Берестові у Києві, церква Василія в Овручі).
Цю традицію продовжують у XVII ст. собор Троїцького монастиря в Чернігові (1679), церква св. Миколи на Печерську, що пізніше отримала назву Військового Микільського собору (1690–1693) і Богоявленський собор Братського монастиря (1695) у Києві. Тобто слупи дерев’яної Покровської церкви в Березні з’являються одночасно з побудовою в Києві Миколаївської і раніше заснування Богоявленської церков.
Тож Таранушенко робить припущення, що в Києві або Чернігові існували невідомі нам церкви такого типу, давніші за київські Миколаївську та Богоявленську, які свого часу стали взірцем для Покровської церкви у Березні, а може, й для інших.
Як саме виглядали слупи Покровської церкви – невідомо, а у Вознесенської церкви Панас Шолудко зробив їх дуже високими (майже 20 м), напружено витягнутими й різко звуженими догори. У північному слупі містилися три комори, одна над одною, а у південному слупі – сходи на хори й на зовнішній балкон.
Між собою слупи міцно ув’язувала перекинута між ними «арка» та широкий карниз, візуально цей зв’язок підсилював і балкон із пишною балюстрадою. В інтер’єрі йому відповідала лоджія, вони сполучалися між собою дверима.
Таранушенко згадує, що особливого ефекту західна частина церкви набувала у яскраві сонячні дні, коли значна частина ніші між слупами, а особливо її верх, потопали у глибокій тіні; ніша яскраво вимальовувалася в обрамленні й на тлі сліпуче освітлених західних граней слупів. І тоді слупи з нішею сприймалися майже як самостійна споруда, як монументально-урочиста брама.
Ми ще зустрінемося з вежами-слупами в іншій церкві з нашої п’ятірки – Новомлинській, але там вони мають іншу конструкцію та інше призначення.
Світлини С. А. Таранушенка. Зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського
