#ЦеМояСпадщина #запідтримкиУКФ #ЗнищеніЦеркви
Наш проєкт обертається навколо призабутої частини історії зодчества українського Лівобережжя. Проте над новим виданням працюють люди з різних регіонів України і ми дуже тішимось цією зацікавленістю. Високофаховий архітектор та дослідник української архітектури Руслан Лукащук мешкає на Галичині. У рамках підготовки видання Руслан технологічно «осучаснює» погляд на п’ять старовинних церков з тих, які описав Стефан Таранушенко. Доторкнувшись до матеріалу, зібраного Стефаном Андрійовичем, Лукащук не приховує захвату від його постаті: «Те, що зробив Таранушенко, – більше, ніж справа життя. Це на грані фанатизму. Обміри споруд – звична частина архітекторської практики, однак мені не відомі інші приклади настільки відданого ставлення до цієї праці. Вражає не просто кількість обмірів, проведених Таранушенком, а й їхня стабільно висока якість: однаково ретельно обміряні всі храми від перших до останніх. А їх у переліку майже дві сотні! І так само відповідально науковець спілкувався із жителями усіх сіл, де стояли церкви. Займатись колосальним дослідженням, уже відчуваючи, що твоя праця може бути знищена, – не що інше, як самопожертва». Та основним у новому проєкті для себе Руслан вбачає все ж не технічний бік справи, а ідейний. «Через символічне відновлення старовинної архітектури ми шукаємо українську ідентичність. На Сході це особливо пекуче питання, адже тут, на відміну від Заходу, майже не збереглося пам’яток дорадянського періоду. Через брак інформації у нас на Заході виник стереотип, начебто у Східній та Центральній Україні, умовно кажучи, не було нічого, крім чистого поля, а потім поставили заводи. Хоча це абсолютно не так. У згаданих регіонах існували власні зразки, дуже складні за своїми конструктивними особливостями, з унікальним чітко означеним художнім стилем та вишуканістю. Той високий рівень будівничого «виробництва» і мистецтва чудово зафіксував Таранушенко. Знати це зараз найбільше потрібно не комусь ззовні, а саме мешканцям регіонів, де приблизно з 1930 року перервалася українська архітектурна традиція. Мені здається, що діти, молодь зі Східної та Центральної України стануть набагато впевненішими у собі, дізнавшись із нашого майбутнього видання, які надскладні і цікаві речі робили їхні прадіди й прапрадіди». Приклади, коли суспільство знаходило власну ідентичність великою мірою через архітектуру, у світовій історії вже є. У цьому контексті Лукащук згадує Фінляндію 1930-х років: «Ми перебуваємо нині приблизно ж у тому становищі, в якому знаходились фіни, коли поставало питання про виживання нації. І от зародився модернізм як архітектурний стиль. Хоча він по своїй суті космополітичний, фіни змогли зробити з нього свою ідентичність і представити у світі себе як націю через модернізм».
