«Світло – могутня зброя в руках архітектора». Звучить як гасло до книги про ультрасучасну архітектуру, чи не так? А проте це слова Таранушенка, і говорить він про будівничих дерев’яних церков, які творили у XVIII ст.
Він твердить, що світлом архітектор «формує простір, змінює дійсні його розміри, збільшуючи ілюзійно його чи зменшуючи; виділяє, підкреслює одні ділянки та затушовує інші».
Аналізуючи архітектуру окремих церков, Таранушенко завжди приділяє увагу ефектам освітлення, а особливо детально роль цього інструмента розкрито в описі його улюбленої церкви у Пакулі. Дослідник вказує на те, що вікна у ній розміщено дуже нерівномірно. У зрубах стін вікна прорубано на початку верхньої їх половини. Тому зруби стін отримують мало світла; у бабинці нижня половина зрубу взагалі освітлена слабко, особливо під хорами.
Вище рівня стін, у восьмериках та ліхтарях, вікна вже є повсюди, в усіх дільницях. Завдяки цьому верхівки верхів залито таким сліпучим світлом, що воно «розмиває» чіткість їхніх форм, тимчасом як верхні частини зрубів стін освітлені лише рефлексами світла, що падає зверху.
У такий спосіб майстер вибудовує потрібне для його задуму освітлення інтер’єру: на одних ділянках воно наростає чи слабне поступово, на інших – «працюють» контрасти: яскраво освітлені площини лежать або поруч, або в недалекому сусідстві з такими, що ховаються у глибокій тіні. Ба більше – передбачалося сприйняття інтер’єру глядачем «у динаміці». Прийшовши до церкви, вірний спершу потрапляв у криту галерею-опасання, якщо така була (як-от у Пакульській церкві до перебудов), – завжди затінену.
Далі він входив у бабинець – унизу, як ми вже знаємо, свідомо затінений, над хорами – добре освітлений. А попереду, за оздобленим різьбленими елементами прорізом, який сполучав бабинець із центром, перед глядачем відкривався ясний простір центральної дільниці, що його замикав золочений іконостас із соковитими кольоровими малюваннями, ваблячи підійти ближче. І нарешті, пройшовши всередину, людина опинялась у самісінькому центрі урочистого, сповненого повітря простору, що повністю розкривався вгору – аж до верхівки центрального верху, розчиненої у сонячному світлі.
