Троїцьку церкву в Пакулі Таранушенко вважав однією з найдорогоцінніших перлин дерев’яного монументального будівництва і однією з вершин української народної мистецької творчості загалом. Дослідник не просто ретельно описав – він буквально оспівав її інтер’єр, що, на відміну від зовнішнього вигляду церкви, уникнув пізніших втручань. «Пристрасна напруженість архітектурних форм будови, нестримне поривання їх догори збуджує трепетну естетичну насолоду, переповнює радісною схвильованістю, яка не залишає вас увесь час, доки ви перебуваєте під безпосереднім впливом пам’ятки, і пізніш, коли ви в спогадах, в думках, в уяві повертаєтесь до пережитого, відчутого, – писав він. – Ці згадки, спроби критично розібратися в своїх враженнях збуджують почуття гордості за наш народ, що в глибинах своїх надр викохав таких чудових майстрів».
Архітектор Пакульської церкви передусім прагнув створити будівлю колосальної висоти. Для цього він використав увесь доступний йому арсенал засобів, у першу чергу – реальну висоту зрубів та верхів, що завдяки правильному вибору пропорцій здавалися максимально стрункими. На ту саму мету були спрямовані й допоміжні засоби – логічний розвиток одних форм із інших, поступове нарощування частоти ритмічних компонентів у формах верхів, використання оптичних ілюзій та світла.
Майстер також досягнув ефекту легкості. Таранушенко пише, що, оглядаючи зруб центрального верху, стоячи посеред церкви, не можна позбутися відчуття, що він «висить» над головою, ніби невагомий, що він ширяє в повітрі. А горішні складові верху мовби не тільки втратили вагомість, а й набули здатності вільно здійматися догори, у повітря.
Дослідник захоплювався тим, як пакульський майстер зумів примусити будівельний матеріал і конструкції «працювати» з граничним напруженням, взяти від них усе, що вони могли дати. Зруби стін «працюють» незначною кількістю, але – великих мас і площин. У заломах – навпаки: об’єм сформовано зі значної кількості граней, проте – дрібних. Що вище, то дрібнішими вони стають, і водночас змінюється ритміка їхніх контурів та логіка їхніх сполучень. Майстер неначе «ліпить» форми верхів, переводячи ширші форми у вужчі, чергуючи призматичні зруби з пірамідальними, і так нарощує справжню та ілюзорну висоту. Для глядача, який стоїть на підлозі й дивиться вгору, контури граней заломів складаються у своєрідний візерунок. Щоб визначити реальну висоту окремих елементів, йому доводиться напружувати уяву – але оптичні ефекти все одно беруть над ним гору.
#ЦеМояСпадщина #запідтримкиУКФ #ЗнищеніЦеркви
