?Як урятувати те, чого давно немає? Як не нашкодити тому, що кануло в Лету? Ці парадоксальні питання постають перед кожним, хто ґрунтовно береться за справу збереження пам’яті про давні архітектурні скарби.
Наш новий проєкт є безпрецедентним ще й тому, що надає новітньої форми багатющому матеріалу, не порушуючи його історичну та художню сутність.
Киянин Viktor Vechersky, автор фахової передмови до майбутнього видання, кандидат архітектури, мистецтвознавець, пам’яткознавець, спеціаліст з історії архітектури України доби козаччини і Гетьманщини, переконаний: тема відтворення втрачених пам’яток дуже дражлива.
☑️«Жоден народ в Європі не зазнав такого системного знищення архітектурної спадщини, як українці у XX ст. Це усвідомлення породжує бажання дати відповідь», – розмірковує Віктор Васильович. – «Яка відповідь найпростіша? Та, котру ще в 1937-му році запропонував емігрант родом із Чернігівщини Петро Миколайович Савицький. Він написав із Праги більшовицьким керівникам про те, що присуд, який вони винесли пам’яткам, насправді винесли самим собі. Що майбутні покоління затаврують прокляттям імена руйнівників і відбудують знищені пам’ятки.
☑ Перша частина пророцтва справдилася. Але стосовно фізичного відтворення є трудність: пам’ятка народжується на світ, так само як людина, один раз – в певних умовах і обставинах. І якщо пам’ятка втрачена, то втрачена назавжди. Тому відтворення – це палиця з двома кінцями.
В Україні є приклади так званих відтворених пам’яток, зокрема, у Києві та Полтаві. Однак знавцеві достатньо одного погляду, аби зрозуміти, що ці споруди не є автентичними. Більш того, якщо суспільство увійде в оману, що будь-яку пам’ятку можна втратити, а потім відновити, то зникатиме сенс самої історії світової культури.
☑ Коли ще у 1997 році готувалася державна програма відтворення втрачених пам’яток, у перелік внесли, наприклад, Вознесенську церкву у смт Березна Чернігівської області, досліджену Стефаном Таранушенком. Але планувалося поставити її не у Березні, а в Києві на території Національного музею архітектури і побуту. Однак програму невдовзі скасували, а те, що встигли по ній зробити, зробили, м’яко кажучи, дуже недосконало. І ми бачимо, що є ризик дійти до профанації.
Програмний документ у сфері відтворення архітектурних пам’яток – Ризька хартія про реконструкцію і автентичність – передбачає, що підробки є неприпустимими. Але натурна реконструкція може вважатися припустимою в окремих випадках, коли пам’ятка є віхою національної історії. Таке рішення має бути результатом широкої дискусії – громадської і професійної.
☑ Над варіантами відтворення треба дуже добре міркувати. І тут ми стикаємося з питаннями, по-перше, творчої спроможності архітектора. По-друге, з фінансовими, адже відтворення вимагає значних коштів.
Якщо ж громада певного міста чи села забажає звести на своїй території зовсім новий храм, варто замовити проєкт архітектору, який вміє проєктувати в українських національних формах. У сфері архітектури ми народ дуже талановитий і своєрідний. А запозичені з Росії форми – ніби натяк агресорові на те, що ця територія в культурному сенсі вже належить йому».
#ЦеМояСпадщина #запідтримкиУКФ #ЗнищеніЦеркви
