Перенесення дерев’яних храмів з одного місця на інше, їхній перепродаж не були рідкістю – тільки ж не треба думати, що споруду цілою ставили на якусь платформу з коліщатками і так перевозили, як це в наш час роблять у США з історичними будівлями, навіть цегляними. Ні, церкву повністю розбирали, перевозили бруси на нове місце і там знову збирали, наче конструктор. При цьому форма верхів часто мінялася відповідно до віянь часу – наприклад, архаїчні шатрики міняли на барокові завершення. До «мандрівних» церков належить і ця представниця нашої п’ятірки. Первісно вона стояла в Пустинно-Скельському Спасо-Преображенському монастирі – одному з найбільших чоловічих монастирів Лівобережжя, – виконуючи роль його головного собору. На лутках дверей було вирізьблено пишномовний напис: «Благословеніем Бга Оца поспѣшеніем Сна и совершеніем Стаго Дха (1759 года мца). По предложенію Гпдна Нашего Преосвященого Митрополіта Кіевского Арсения Могилянского. Обновіся сія Преображенія Гпдня церковь тщаніем превелебного Оца нашего Ігумена Ієромонаха Порфирія Туманского з братією Іждівеніем денежнім от доброхотніх дателей любящих блголѣпіе домов Божіих собраним». Зі згадки про те, що 1759 року церква «обновися», зрозуміло, що побудовано її було ще давніше.
Під час Катерининської реформи згідно з указом від 10 квітня 1786 р. більшість монастирів краю, зокрема і Скельський, були закриті. Преображенську церкву 1790 року перенесли до містечка Зіньків, за 25 км від монастиря, та переосвятили на честь Покрови Богородиці.
Покровська церква була одним із найбільших і найвищих серед українських дерев’яних храмів, причому до часів Таранушенка вона дійшла у перфектному стані – завдяки добірному матеріалу (соснові зруби, дубові підвалини) і досконалій будівельній техніці. Багатий монастир міг це собі дозволити. На відміну від інших церков нашої п’ятірки – п’ятиверхих (Березна, Пакуль, Артемівка) та одноверхої (Нові Млини), Зіньківська – тризрубна і триверха. Саме цей тип в українській сакральній дерев’яній архітектурі вважається класичним, проте, як зауважував Таранушенко, достеменних даних про те, які церкви – одно-, три- чи п’ятиверхі – були найбільше поширені на Лівобережжі в минулому, немає, а статистика відомих йому церков говорила про те, що на Лівобережжі тип одноверхих храмів набув значно більшого поширення, ніж на Правобережжі.
Високі й широкі верхи Покровської церкви, могутні форми її рівновисоких зрубів, чіткий силует справляли на глядача велике враження, викликали відчуття мужнього, спокійно-впевненого, повільного, але нестримного руху з великим прихованим потенціалом. У плані споруда складалася з восьмигранника (центр) і двох шестигранників (вівтар і бабинець). Це поширений тип церков, але його було втілено у такі імпозантні, величні форми соборного монастирського храму, що Таранушенко відносив цю пам’ятку до найвидатніших зразків народної монументальної дерев’яної архітектури.
